Як створюється музей окупації в Ізюмі

Видавець газети «Обрії Ізюмщини» Костянтин Григоренко створює в Ізюмі музей окупації. Мешканці приносять туди агітаційні листівки та газети, сухпаї, шеврони й особисті речі окупантів. У колекції вже понад 200 артефактів.

Мета музею — задокументувати те, що відбулося. Зібрати базу доказів — і не дати росії безкарно брехати про «громадянський конфлікт» або найнятих акторів.

Новий репортаж «Станції Держпром» для радіо «Накипіло» — з Ізюму. Марія Малєвська і Олександр Бринза поспілкувалися з засновником музею, на власні очі побачили залишені росіянами артефакти й запитали про долю місцевих колаборантів.

Видавець газети «Обрії Ізюмщини» Костянтин Григоренко приносить на зустріч блокнот, у якому — всі його щоденники, усі дані, що їх збирав, коли Ізюм окупували:

«Ми зробили перше оголошення в газеті і закликали людей принести артефакти, які вони зберігали у себе вдома. Тому що вони [росіяни] жили у багатьох — просто в їхніх будинках, оселях. І люди потрошку понесли. Спочатку боялися розкривати, просили на умовах анонімності, і ми з розумінням до цього ставилися».

Пʼять мішків мотлоху, який згодом став музейними експонатами, приніс мешканець Ізюма Валерій Крикун:

«За мою проукраїнську позицію мене спочатку допитували на роботі, я черговим електриком працював на насосній, подобово. Я кажу: “Це моя земля, тут прадід, дід, батько, вся моя рідня, я буду до останнього, і я за Україну”. А, раз ти за Україну, значить, “давай побеседуем”. Кадировець мене допитував, і офіцер фсб спостерігав. Був сильний обшук, усе перетрусили, але є Бог на світі — закінчилось тим, що кадировець, коли спускався з другого поверха, оступився. У одній руці був пістолет, а у другій автомат, палець був на спусковому гачку. І він сам собі прострелив ногу».

Валерій показує експонати, які назбирав на місці роботи: солдатські жестянки-пляшки, консерви, цукор та сірники — все з російським маркуванням. Аж тут тягнеться за дорожнім знаком із латинською Р, яким зазвичай позначають парковку: росіяни десь зняли його й на зворотному боці написали нашвидкуруч: «Внимание, впереди блокпост»:

«Оце з їхньої бази. Стояв наш знак, але вони його переробили під своє. Так само швидко вони й утекли, за добу. А я, користуючись моментом, у них позичив, так би мовити, фляжку, харч їхній…».

Онуки й діти пана Валерія як виїхали з Ізюма навесні 22-го, так досі і не повернулися. Дітям треба вчитися, а в Ізюмі школи працюють лише дистанційно.

У центрі Ізюма з гучномовців тепер лунає українське радіо — різні станції, то пісні, то випуски новин. Періодично його перебивають сирени. Спалена будівля адміністрації в будівельних лісах — ліворуч, праворуч та навпроти — будівлі з дірками, без дахів та з чорними плямами від пожеж, у 5-поверховому будинку навпроти адміністрації більше ніхто не живе. В Ізюмі знищено або пошкоджено 80% будівель.

Аби нагадувати, хто це все накоїв, аби не перетворилися шість місяців російської окупації на легенди, приправлені фейками, перекручені ворогом, і аби люди памʼятали, звідки прийшло зло, редактор «Обріїв Ізюмщини» Костянтин Григоренко й збирає експонати в музей. Наприклад, той самий прапор, який привіз до Ізюма захар прилєпін, колись письменник, а тепер — один із ідеологів війни проти України.

Костянтин розповідає, що читав телеграм-канал прилєпіна, щоб дізнаватися про події в Ізюмі. Пропагандист активно постив про місцевих колаборантів, прямо з прізвищами, фото, відео — які потім і стали підтвердженнями співпраці з окупантами.

Майже люди з тих фотографій вже під слідством, сидять у СІЗО або виїхали з України. Прапор прилєпіна — партійний, та на ньому надрукований і напис «Харьковская область»:

«Все було заготовлене! Ось головне: вони приїхали розбудовувати політичні партії. Оці, хто зачаївся, хто в 14-му році організовував мітинги за те, що «мы один народ, нельзя Донбасс обижать», ці всі люди проявилися. Це колишні депутати партії ОПЗЖ, колишні комуністи, і велику роль зіграла церква. Про це мало хто говорить, а ми не боїмося це говорити. Бо церква була осередком агітації та пропаганди.

Коли свого часу я оприлюднив, що митрополит Ізюмський та Куп’янський — колаборант, мені подзвонили навіть з дуже високих кабінетів з Києва і сказали: “Ти впевнений, що таку інформацію розповсюджуєш?”. Я кажу: “Я впевнений, у мене є три джерела інформації, які підтвердили, що він закликав і проводив всю цю пропагандистську роботу як священник».

Кілька російських одностроїв, ношене взуття, шоломи та шапки-ушанки. Газета «Красная звезда», агітка російського міноборони, й майже всі випуски видання «Харьков Z», яке друкувалося в бєлгороді, — такі самі, як у всіх деокупованих населених пунктах.

«ХАРЬКОВ (не)НАШ». Хроніки Z-пропаганди на Харківщині

Заступник начальника Ізюмської міської військової адміністрації Максим Стрельник ідею створення музею підтримує:

«Це дуже важливо і в процесі перейменування. Ви знаєте, що в Ізюмі були перейменовані всі топоніми, які мали комуністичні назви і русизми. Зараз в нашому місті немає жодного топоніму, який би був якимось чином повʼязаний з країною-агресором росією».

Експонати, які вдасться назбирати — а люди продовжують нести то агітки, то якісь консерви й прапори — Костянтин Григоренко згодом передасть на баланс Ізюмського краєзнавчого музею імені М. В. Сібільова. Будівля музею теж постраждала — два влучання, але всі експонати встигли вивезти неушкодженими. Говорить директорка музею Галина Іванова:

«Для того, щоб запамʼятали, щоб не забули, щоб через два роки не сказали, що тут нічого такого не було, саме для цього ми і збираємо ці експонати. І ми збираємо, і люди збирають, і ми все це зберігаємо. А попередні всі наші експонати ми вивезли на тимчасове зберігання, тому нам залишається тільки працювати над новими».

Головною метою видавець і та автор ідеї створення музею Костянтин Григоренко називає документацію злочинів. Каже, має списки прізвищ і російських солдатів та офіцерів, й місцевих колаборантів:

— Сьогодні в Ізюмі великий запит на справедливе засудження всіх зрадників. Ізюмчани дуже незадоволені, що маленькі строки, вироки отримали вчителі, які вже налаштовували навчальний рік. Не вдалося їм це зробити, але якби у вересні не звільнили Ізюм, я думаю, що вони б розпочали навчальний рік уже за російською програмою. Вони по року відсиділи, і 10 років їм заборонено займатися цією діяльністю.

— Але не могло ж бути так, що всього 30 людей допомагали окупантам, очевидно, що ця цифра більша. Як вам живеться в місті, де можуть бути непокарані зрадники?

— Вони ходять по місту, вони живуть серед нас. Коли ми поверталися з дружиною з релокації в Ізюм, то задавали собі питання: як ми будемо жити серед цих людей? Вони на волі, ходять по вулицях, вони в магазинах і громадському транспорті. Тому що стираються в памʼяті оці всі речі, хтось спалює ті газети, листівки. І ми періодично людям нагадуємо через наші цифрові платформи, через газету. І я вдячний, що ізюмчани у своїй більшості відгукуються і приносять, відривають від себе. Хтось хоче у своїй домашній колекції щось зберегти, але все ж таки ми їх орієнтуємо, і вони з нами діляться. У нас дуже велика колекція аудіо, відео і фотоматеріалів. Я думаю, що вони теж будуть представлені в майбутній експозиції музею.